Фото: Photo: Marconi @ FlickrСьогодні в Театрі на Подолі покажуть антиутопічну виставу “1984” за мотивами роману відомого на весь світ Джорджа Орвелла. У Фейсбуці афіша дійства без жодної реклами та розкрутки назбирала 24 тисячі переглядів. Такому результату здивувалися навіть у самому театрі, назвавши його феноменом соцмереж.
Що ж такого особливого в цій виставі? Про що вона? Чим зачіпає столичного глядача? Про це “Великий Київ” поспілкувався з режисером-постановником Сергієм Павлюком.
Давайте почнемо з самого початку: про що цей твір? Про людей чи про політику як щось далеке, що показують по телевізору?
Як на мене, про вічний конфлікт між владою та людиною, людиною-особистістю.
Насправді особистість ніколи не вигідна жодній владі. Завжди є момент “одурманення” людей, за рахунок чого і тримається основна влада.
Ми теж маємо зараз проблеми… Деякі з них начебто не наші, але й наші теж – Російська Федерація, білоруси із Лукашенко. Тема буде вічною.
Читайте також: Кияни вийшли під посольство Білорусі на підтримку чесних виборів (ФОТО)
Велика частина твору присвячена переписуванню історії та “одурманенню”, про які ви щойно сказали. Наскільки це актуально для сучасної України?
Переписування історії відбувається постійно і неконтрольовано в кожній державі.
Взяти ту ж Російську Федерацію, яка вважає інші народи ніким і нічим та наполегливо хоче привласнити всі перемоги, починаючи з Київської Русі.
Мають місце і пошуки ворогів там, де їх немає. Коли начебто завдяки історії знаходять певного ворога, щоб об’єднати народ навколо себе. Наприклад, у Гітлера це були євреї…
Історія дуже важлива.
Від войовничого – до більш ніжного або про кохання. За сюжетом Уінстон закохується в Джулію. Вони мають схожі погляди. Чи можливе кохання між двома людьми з діаметрально протилежними поглядами за умови, що ніхто нічого не переймає в іншого?
Ну, за сюжетом Уінстон спочатку хотів її прибити (сміється). Як-то кажуть: “Від ненависті до любові – один крок” і навпаки.
У коханні можливо все.
Можливо я помилюсь, але все таки не назвав би те, що між Уінстоном і Джулією коханням.
Тема дуже складна і гарно виписана у самому романі. На жаль, все це у виставі неможливо було передати, але пунктирно ця тема проходить. От давайте візьмемо хоча б Шекспіра – Ромео і Джульєтту. Дві родини з різними, грубо кажучи, політичними поглядами, але діти закохуються.
Тут трохи по-іншому, але… Чому б і ні?
Можливо.
Чому б і не закохатися в опонента?
І, звісно, про секс. Джулія носила пояс Антистатевої спілки. Яку роль, на вашу думку, займає ця тема в політичному просторі та конкретно у цій виставі?
Любов – невід’ємна частина сексу, чи навпаки – секс невід’ємна частина любові.
Ну, не враховуючи платонічного кохання. Воно теж існує.
Секс як маніпуляція свідомістю мас – це дуже важливий елемент роману, тому що в інших антиутопічних творах все звучить зовсім по-іншому. Наприклад, вседозволений секс або інтим по картках…
Що стосується саме цієї п’єси та руху Антистатевої спілки, то маємо зараз і гендерну рівність, фемінітиви, жіночі рухи з оголеними грудьми, які політики дуже гарно використовують у своїх цілях.
Насправді що не дай політиці та політикам – вони будуть використовувати, маніпулювати в обидва боки.
Це звісно, загальні фрази, хоча питання дуже цікаві. По кожному з них можна прочитати лекцію, спираючись не лише на сучасність, а й на літературу, що вплинула на Орвелла, Замятіна, Хакслі, потім і Бредбері.
Кожен з авторів використовував тему сексу як невід’ємний елемент маніпуляції людьми.
Від банальних питань не втекти ? Як виникла ідея ставити саме цей твір?
Ідея виникла у художнього керівника театру [на Подолі] Віталія Малахова. Він зателефонував мені, запропонував поставити Орвелла, на що я дуже радісно погодився.
Втім, я не врахував, що це буде інсценівка американського драматурга.
Саме тут виникли певні складнощі. Я все таки маю певний багаж сценічних робіт. Коли береш Орвелла і знаєш, як хотів його поставити, цю історію, але маєш іншого автора, іншу інсценізацію…
Проблеми виникли саме з моїм баченням матеріалу і з тим, як його запропонував драматург.
Цікаво у вас вийшло: міні-диктатура всередині п’єси про диктатуру.
Загалом, диктатура завжди є. У режисера – з акторами, драматурги намагаються контролювати режисерів.
Як на мене це, на жаль, не дуже добре.
У мене таке було з Бертольдом Брехтом. У нього схожа ситуація – все має бути поставлено так, як написано ним, в тій самій послідовності, музику міняти не можна і так далі.
Тоді виникає питання: – Для чого режисери, якщо драматурги можуть самі ставити свої п’єси?
Хоча фундамент театру – це драматургія, але, як кажуть художники – “я так бачу”.
Ми ж не знаємо, що він насправді вкладав в кожен образ. Йому Боженька дав сюжет. Він прекрасно написав, але з більшістю авторів спілкуватися майже неможливо ?
Хіба що з молодими драматургами.
Коли вперше ви презентували цю виставу і як змінилась політична реальність з того часу?
На мою думку, вистава була б доцільніша в нас в країні за часів Януковича.
Знову ж таки, вона на часі [і зараз], зважаючи на те, що відбувається в Російській Федерації, в Білорусі, в наших ближніх сусідів.
Саме зараз як на мене, актуальніше ставити “Собаче серце”. Думаю, ця п’єса яскравіше визначає процес у нашій країні.
Якою вам запам’яталась робота над виставою? Які були складнощі, виклики, радощі етс?
Особисто для мене це була неймовірно складна робота. Основний конфлікт – мій з драматургом. Треба було ставити завдання акторам, а матеріал написаний занадто розмовно, плакатно, як на мене. Не зовсім логічна сама ідея драматурга… Було дуже складно.
Ми довго розпрацьовували матеріал, придумували історії, шукали зерна, акторів, прийом…
Автор заборонив змінювати текст і сцени. Це було дуже складно.
П’єса в нього була написана для американського глядача, а між ним та українським глядачем існує колосальна різниця. Тому все таки я наважився і почав перероблювати. Другу дію я вже дописував сам. Дозволив собі таке некоректне ставлення до автора.
Із хорошого. По-перше, я працював у найновішому, потужному українському київському театрі з прекрасними акторами. Мені це було дуже до душі. Це було кльово.
Була і “Сізіфова праця” або певний щоденний ритуал. Кожного ранку треба було їхати на роботу, і підніматися з Контрактової площі вгору по Андріївському узвозу. Нести з собою ідеї, які прийшли за ніч. Спочатку тягнеш цей багаж інформації нагору, а після репетиції, коли все, що ти придумав, розбивалось та розсипалось, уже пізно ввечері після репетиції я скочувався вниз – розбитий, з понівеченою творчою душею… (сміється).
Знову працював, напрацьовував ідеї, які пропонували актори. Загалом сама робота більше задоволення приносила завдяки акторам і художниці Марії.
Ввважаю, що у нас вийшов унікальний продукт.
Здається, і в практиці самого “Театру на Подолі” такого ажіотажу вистави не викликали довно, і жодної вистави в репертуарі так багато не повторюють.
Вона досі користується попитом. Отже, ми все зробили правильно.
Дякуємо “Театру на Подолі” за сприяння у проведенні інтерв’ю.
Автор: Марта Грабовська
Оригінал.
